Галина Шаповалова
 
Видані книги
Видані книги
Перша поетична збірка «За крок до щастя» побачила світ в 2002 році. З нею ви можете ознайомитися на сторінках цього сайту.
Докладніше
Тексти моїх пісень
Тексти моїх пісень
Пісні чекають композиторів, аранжувальників, виконавців. Поповніть свій репертуар піснями рідною мовою.
Докладніше
Кліпи на мої пісні
Кліпи на мої пісні
В даному розділі ви можете подивитись кліпи виконавців, що виконують написані мною пісні.
Докладніше
Розділи сайту

Ласунка

Літо…

            Запашне та веселе.

                                              Найкраща пора, коли можна бігати босоніж по вранішній росі, ходити на рибалку з дідусем, вибирати огірочки з бабусею на городі, погойдатися в гамаку під старим крислатим горіхом, або й, просто, поганяти м’яча з хлопчаками на вулиці.

         Тато й мама привезли малого Андрійка в село.

Наказували синові:

-         Не пустуй! Слухайся дідуся і бабусю. Будеш слухняним – поїдемо на море відпочивати і тебе візьмемо з собою.

Обіцяв Андрійко бути слухняним, бо дуже хотів побачити море. Та ще більше йому хотілося саме зараз погратися з маленьким песиком, який вже весело стрибав біля його ніг і так чудернацько гавкав, ніби вигукував: «Я дуже радий тебе бачити, друже! Ходімо гуляти! Ходімо гуляти!»

         Гуркочучи, автомобіль від’їжджав із подвір’я. Тато й мама поверталися до міста. Малий Андрійко залишився з дідусем і бабусею.

         Бабуся винесла надвір велику миску з пампушками, пригостила нас  із дідусем. Та не встиг онучок піднести пампушку до рота, як малий песик підстрибнув так високо і вихопив пампушку з його рук. Всі голосно засміялися.

-         Дивіться, дивіться, наш Топсик теж любить бабусині пампушки!

Взяли ще по одній пампушці, а Топсикові дали ще дві, щоб не видирав з рук, пустун малий. І так смакуючи, пішли ми з дідусем на господарський двір подивитися, чи все справно в господарстві?

         А там! Чого тільки не було!

 

         Голосно гелготали гуси, випрошуючи водички, бігли всі табуном нам назустріч за великим гусаком, найстаршим у їх гусячій родині.

         Свині кричали голодні. А маленькі поросятка бігали біля своєї мами, просили в неї молочка і дуже кумедно хрюкали!

         В низенькій загорожі, сплетеній із хмизу, котилися маленькі пухнасті клубочки: біленькі, жовтенькі, сіренькі  і навіть чорні.

-         Що це, дідусю?- вигукнув здивований Андрійко.

-         То курчатка! Дивись, підійди ближче, не бійся.

Хлопчик підійшов ближче, тримаючись за міцну дідусеву руку. Пихата стара квочка підняла свої крила, настовбурчила піря і голосно закричала, побачивши нас. Всі курчатка миттю побігли до своєї мами і слухняно сховалися під її крилами. Вони були зовсім малесенькі! Їх ніжки і дзьобики були майже не помітні, і тому здавалося, що то котяться маленькі пухнасті клубочки.

         А он де, подивіться, подивіться, качки бігають одна за одною, видираючи із дзьоба земляного черв’яка, смішно перехитуючись з боку на бік.

         А малі каченята залізли в корито з водою і так весело талапаються, що аж бризки летять!

-         Бачиш, як купається малеча? Хочеш з ними?- усміхнувся жартома дідусь. 

Андрійко, звичайно ж, хотів покупатися з каченятами в кориті, але промовчав, посміхаючись, а то ще дідусь подумає, що він і справді зовсім малий і не розуміє, що корито замале для нього. Та й веселіше було спостерігати, як хлюпочуться каченятка, пустуючи, наче малі діти.

     Дідусь долив ще водички у корито, де купались каченята, і в велике колесо, розрізане навпіл, для гусей. Потім посипав зерна у мисочки для  птиці, кинув оберемок свіжої  кропиви у клітку свиням, погодував у загорожі квочку з курчатками і весело підморгнув онукові, мовляв, ходімо тепер відпочивати.

    

Сіли ми з дідусем на лавці під старою грушею відпочивати. А довкола по всьому подвірї  лилися такі приємні запахи! То з бабусиних чорнобривців, висаджених рядочками біля тину. А ще на клумбі майоріли троянди і лілеї, мальви і матіоли, ромашки і ще якісь чудернацькі квіти, яких навіть назви Андрійко не знав.

Так приємно було очам від цього різнобарвя! А на душі – весело, адже добре було Андрійкові в гостях у дідуся і в бабусі!

    

Аж раптом щось пухнасте стрибнуло з дерева і прямісінько дідусеві на плече! 

-         О, дивися, Андрійку, це наша білочка Ласунка. Вона живе в нас на подвірї . Отак щодня стрибає по кущах ліщини і  шукає собі горішків.

Андрійко ще ніколи в житті не бачив так близько справжню живу білочку і тому роздивлявся її з великою цікавістю. Дідусь дістав із кишені жменьку ліщинових горіхів і простягнув руку до білочки. Ласунка з задоволенням вихопила горішок своїми маленькими лапками і понесла до рота. Потім розкусила його та й ну смакувати. Так дивно було спостерігати, як білочка сидить у дідуся на плечі, обома своїми маленькими лапками тримає горішок  і  їсть. Потім знову дістає горішок з дідусевої долоні і знову хрумкає.

-         Дідусю, а можна я погодую білочку? Будь  ласка! – попросив онучок, зачарований таким дивним знайомством.

-         Ну, давай, спробуй, - мовив дідусь, пересипаючи горішки в розкриту долоньку Андрійка.   

А Ласунка стрибала з гілки на гілку, час від часу спритно озираючись на смачні горішки в маленькій долоньці, та все ж не сідала хлопчикові на плече.

-         Дідусю, чому білочка мене боїться? Чому до мене близько не підходить?

-         Е-е-е, - протяжно мовив дідусь, - любити треба,  Андрійку, любити її треба.

-         То я ж люблю, - відповів онук.

-         Любити треба так, щоб білочка це відчувала, розумієш?

Хлопчик похитав головою, не зовсім розуміючи, як то так треба любити?

-         Не журись, малий, ти ще навчишся, обов’язково навчишся і подружишся з нашою Ласункою.

Дідусь підхопив Андрійка на руки, підкинув кілька разів угору, високо над своєю головою, і поніс малого до хати.

Пора було вже їсти борщ з бабусиними пампушками.

Створення сайту:
студія Сергія Камінського
© 2012—2020 Галина Шаповалова всі права захищені .